Постанова ВСУ від 09.08.2017 №359/1654/15-ц

адвокатское бюро гроно

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 серпня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

  • головуючого суддів: Гуменюка В.І.,
  • Лященко Н.П.,
  • Сімоненко В.М.,
  • Охрімчук Л.І.,
  • Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_6 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року,

встановила:

ОСОБА_6 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10 подарували ОСОБА_8 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_7 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі — ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_7 у межах суми звернення — 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_11 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині ⅓ частини квартири, що належала ОСОБА_7, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів.

Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив.

У заяві ОСОБА_6 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України.

На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_6 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи № 2/359/38 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа ОСОБА_9 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_11 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_7 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат.

Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_11 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно.

Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2/359/38 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_7 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.

Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації № 645 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на ⅓ квартири АДРЕСА_1.

21 березня 2014 року ОСОБА_7, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_8 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів.

Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року № 23443 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_7 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_7 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло.

Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині ⅓ нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності ⅓ частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2/359/38 про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_7

Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий, Судді

Джерело: ЄДРСР