Постанова ВСУ від 18.01.2017 №6-2776цс16

адвокатское бюро гроно

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М., суддів:

  • Гуменюка В.І.,
  • Лященко Н.П.,
  • Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Львова в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_5, треті особи: Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року,

встановила:

У серпні 2013 року заступник прокурора м. Львова в інтересах Львівської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 і просив витребувати з володіння відповідачки нежиле приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА_1, визнати за Львівською міською радою право власності на зазначене приміщення та передати його міській раді.

В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора м. Львова посилався на те, що приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Львова відповідно до рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року № 192, право комунальної власності було зареєстроване в установленому порядку 25 вересня 2008 року. Зазначене приміщення Львівська міська рада нікому не відчужувала. Проте в ході проведеної прокуратурою перевірки з’ясувалося, що на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року про визнання мирової угоди в справі за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_6 право власності на нежиле приміщення було зареєстроване за ОСОБА_6, який у свою чергу 28 листопада 2012 року продав приміщення відповідачці.

Заступник прокурора м. Львова зазначав, що міська рада не приймала рішень про відчуження приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА_1, тому це майно вибуло з володіння власника, міської ради, поза його волею, й підлягає вилученню у ОСОБА_7

Під час розгляду справи заступник прокурора м. Львова уточнив позов, пред’явив вимоги про витребування нежилого приміщення до ОСОБА_5, посилаючись на те, що після купівлі приміщення ОСОБА_7 продала його ОСОБА_8, який у свою чергу продав його ОСОБА_9, а останній — продав приміщення ОСОБА_5 Заступник прокурора м. Львова також зазначав, що ухвала Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року скасована в зв’язку з нововиявленими обставинами.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області та Львівської міської ради відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора — Халанчук О.С. на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Судом у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що згідно з витягом про реєстрацію права власності від 25 вересня 2008 року будинок по АДРЕСА_1 зареєстрований на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова. Право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на вказаний будинок зареєстровано на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року було визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_10 та ОСОБА_6, та постановлено визнати право власності на нежиле приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 Згідно договору купівлі-продажу від 28 листопада 2012 року ОСОБА_6 продав вказане приміщення ОСОБА_7, яка в подальшому відчужила його на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_8 Після цього останній відчужив приміщення ОСОБА_11, який в свою чергу продав приміщення ОСОБА_5 згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року.

Також установлено, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року задоволено заяву прокурора про перегляд ухвали цього ж суду від 12 грудня 2011 року за нововиявленими обставинами; зазначену ухвалу скасовано, а ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 вересня 2013 року позов ОСОБА_10 до ОСОБА_6 та зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_10 залишено без розгляду в зв’язку із неявкою позивачів.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірне приміщення було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, ОСОБА_5 набула права власності на нежиле приміщення з дотриманням визначених статтею 657 ЦК України вимог, за оплатним договором, а тому вона є добросовісним набувачем і спірне нежиле приміщення не може бути витребуване у неї.

При цьому в наданих заступником Генерального прокурора України Верховному Суду України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, 18 січня 2016 року, постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року, 28 січня 2015 року, 11 лютого 2015 року, 24 червня 2015 року, 2 листопада 2016 року суд касаційної інстанції та Верховний Суд України дійшли таких висновків.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Отже у справі, рішення в якій переглядаються Верховним Судом України, та у справах, на ухвалені в яких рішення посилається заявник, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, статті 388 ЦК України, та вбачається невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

У справі, рішення в якій переглядаються, спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду — ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати у ОСОБА_5 як у добросовісного набувача.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

В поясненнях суду ОСОБА_5, зазначала, зокрема, про те, що вона все життя працювала вчителем; при цьому підтвердила, що за приміщення вона сплатила продавцю ОСОБА_9 115 тис. грн. Крім того, ОСОБА_5 посилалась на те, що відразу після купівлі приміщення вона розпочала ремонтні роботи в ньому й витратила на це значну суму коштів, однак не зазначила таку суму. Також відповідачка вказувала, що про продаж спірного приміщення дізналася з оголошення в газеті «Ваш магазин», а документи на приміщення одержала від ріелтера ОСОБА_12

Суд на зазначене уваги не звернув, наведених обставин і сумнівів щодо добросовісності ОСОБА_5 як набувача нежилого приміщення не перевірив, не з’ясував відповідних обставин і не перевірив доказів, що містяться в справі, зокрема, щодо причин і обставин неодноразового перепродажу спірного приміщення протягом незначного строку — 5 місяців (з 28 листопада 2012 року по 24 квітня 2013 року), не дав оцінки поведінці як продавців, так і покупців цього приміщення, не перевірив і поведінку останнього покупця — відповідачки ОСОБА_5, як перед купівлею спірного приміщення, так і після його придбання. Залишивши поза увагою зазначене, суд не визначився з тим, чи знала відповідачка або, проявивши принаймні розумну обачність, чи могла і повинна була знати про те, що нежиле приміщення вибуло з володіння міської ради з порушенням вимог закону.

Таким чином, вказані обставини підлягають перевірці судом і оцінці для правильного застосування норми статті 388 ЦК України.

За таких обставин, у справі, рішення в якій переглядаються, суд неправильно застосував норму матеріального права, але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, збирання і перевірка доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий, судді.

Джерело: ЄДРСР