Постанова ВСУ від 16.11.2016 №359/4886/15-ц

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року, м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі головуючого, суддів:

  • Охрімчук Л.І.,
  • Гуменюка В.І.,
  • Лященко Н.П.,
  • Романюка Я.М.,
  • Сімоненко В.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності та зустрічним позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про виділ у натурі частки майна, припинення права спільної часткової власності на частину нежитлових приміщень за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року,

встановила:

У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь» (далі — ПАТ «Банк «Київська Русь») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності.

Позивач зазначав, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, за умовами якого банк передав у власність покупця 2/5 частини нерухомого майна — приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-І загальною площею 273,7 кв. м на загальну вартість 42 млн 507 тис. 600 грн на АДРЕСА_1 Київської області.

Посилаючись на те, що цей договір є нікчемним відповідно до частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі — в редакції, чинній на час укладення спірного договору купівлі-продажу), оскільки укладанням цього договору банк до дня визнання його неплатоспроможним узяв на себе зобов’язання, внаслідок чого виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк уклав договір, умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; крім того, вартість нерухомого майна з метою оподаткування в договорі купівлі-продажу визначена на підставі балансової довідки без проведення відповідної оцінки вартості майна; під час укладення спірного договору голова правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_7 перевищив надані йому статутом банку повноваження, позивач просив: визнати недійсним цей договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна від 19 березня 2015 року; застосувати до нього наслідки недійсності, витребувати у ОСОБА_6 2/5 частини об’єкта нерухомого майна та визнати право власності на цю частку за банком.

У червні 2015 року ОСОБА_6 звернулась до суду із зустрічним позовом про виділ у натурі належних їй 2/5 частин майна та припинення права спільної часткової власності на нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 Київської області. Вимоги позивачка обґрунтувала необхідністю такого виділу з метою запобігання конфліктним ситуаціям під час користування спільним майном зі співвласником.

Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 17 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь» відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив: виділив їй у натурі 2/5 частини нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 Київської області, а саме: митно-ліцензійний склад A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельну та трансформаторну підстанцію Б-І загальною площею 273,7 кв. м та припинив право спільної часткової власності ОСОБА_6 на вказані 2/5 частини нежитлових приміщень.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статей 92, 161, 241, 364, 367, 509, 627 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

На обґрунтування заяви ПАТ «Банк «Київська Русь» надало копії постанов Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, 21 жовтня 2014 року, 20 січня, 17 лютого 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Банк «Київська Русь» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, за яким банк передав у власність покупця 2/5 частини нерухомого майна — приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м на АДРЕСА_1 Київської області.

Відповідно до пункту 6 спірного договору станом на 19 березня 2015 року балансова вартість нерухомого майна складала 35 млн 423 тис. грн.

Згідно з пунктом 3 договору продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн, шляхом перерахування безготівкових коштів, внесення яких на рахунок банку підтверджується копією платіжного доручення від 19 березня 2015 року.

Право власності на частку в нерухомому майні за ОСОБА_6 зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 19 березня 2015 року.

Постановою Правління Національного банку України (далі — НБУ) від 19 березня 2015 року № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних.

Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов’язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що з огляду на встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, такі повноваження банку були припинені з 20 березня 2015 року, тому, укладаючи 19 березня 2015 року від імені банку договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, голова правління ОСОБА_7 діяв у межах наданих йому повноважень. Позивач не довів, що покупцю надано будь-які переваги (пільги) при укладанні та виконанні оспорюваного договору купівлі-продажу, тобто кращі умови відчуження цього майна порівняно з іншими договорами, укладеними за аналогічних обставин. Крім того, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» не містить вимог щодо обов’язкового проведення оцінки нерухомого майна юридичними особами приватної форми власності. Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна недійсним.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 про виділ у натурі належної їй частки майна, суди виходили з того, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто домовленості щодо його поділу в порядку, передбаченому частиною третьою статті 367 ЦК України, та щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна; такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

— з урахуванням тієї обставини, що згідно зі статутом банку укладення від його імені договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу банку, можливе після прийняття правлінням банку відповідного рішення, суди дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки сума спірної додаткової угоди до договору банківського вкладу значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням банку, у силу положень статуту ця додаткова угода належить до договорів, рішення на вчинення яких приймається правлінням банку, а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди правління банку. Отже, наявні підстави для визнання цієї додаткової угоди недійсною згідно зі статтями 203, 215 ЦК України, оскільки угода суперечить вимогам статей 92, 161, 241, 509, 627 цього Кодексу, зокрема не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та в подальшому не була схвалена банком (постанова від 21 жовтня 2014 року);

— при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частку жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (постанова від 3 квітня 2013 року).

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні цих норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Згідно зі статтею 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

За статтею 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

За частиною другою статті 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку.

Згідно з пунктом 9 частини п’ятої статті 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку.

За змістом частини третьої статті 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку).

До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (пункт 26 частини п’ятої статті 39 цього Закону).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що за договором купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна (2/5 частин нерухомого майна — приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції площею 273,7 кв. м), укладеним між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_7 та ОСОБА_6, продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн.

Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року, наданій заявником для порівняння.

Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_7 наданих йому статутом банку повноважень.

Однак у справі, яка переглядається, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління ОСОБА_7 за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму 42 млн 507 тис. 600 грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами статті 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься.

Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 про виділ належної їй частки в натурі, суди керувались тим, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто згоди в позасудовому порядку щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна, такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін.

У справі, яка переглядається, банк за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_6 2/5 частини об’єкта нерухомого майна — нежитлового приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м на АДРЕСА_1 Київської області.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виділив ОСОБА_6 в натурі 2/5 частини вказаних нежитлових приміщень площею 5736,3 кв. м та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, посилаючись на висновок будівельно-технічної експертизи.

Однак заявник указує на те, що 2/5 частини цього нерухомого майна становить 5943,48 кв. м.

Так, поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності — це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, наданій заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі 2/5 частин приміщення, яке складається із митно-ліцензійного складу А-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м, є можливим.

Проте, виділивши ОСОБА_6 в натурі 2/5 частини вказаного нерухомого майна — приміщень площею 5736,3 та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується частка в спільній частковій власності ОСОБА_6, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо виділу в натурі співвласнику частки майна відповідно до розміру й вартості його ідеальної частки та щодо повноважень, наданих голові правління ПАТ «Банк «Київська Русь» на вчинення правочинів з відчуження нерухомого майна, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Крім зазначеного, заявник порушує питання про перегляд судових рішень з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та надав для порівняння постанови Верховного Суду України, у яких містяться такі висновки:

— договір банківського вкладу укладено між публічним акціонерним товариством «Реал Банк» (далі — ПАТ «Реал Банк») в особі директора Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» та фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення цього банку до неплатоспроможних і рішення від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції Фонду про призначення уповноваженої особи Фонду, а тому директор Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» під час укладення цього договору не мав належних повноважень, отже, в силу статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» цей договір є нікчемним (постанова від 20 січня 2016 року);

— керівники відокремлених структурних підрозділів (філій) є також керівниками банку, а тому відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені ними після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Отже, договір банківського вкладу, який укладено Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора філії з фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення ПАТ «Реал Банк» до неплатоспроможних та рішення виконавчої дирекції Фонду від 28 лютого 2014 року про призначення уповноваженої особи Фонду, відповідно до статті 36 цього Закону є нікчемним, до нього застосовуються наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, тому з ПАТ «Реал Банк» підлягає стягненню сума, внесена вкладником згідно з цим договором банківського вкладу (постанова від 17 лютого 2016 року).

Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, не суперечить викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки у справі, що переглядається, суди встановили, що оспорювана угода була укладена до введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, а у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв ці постанови, спірні правочини вчинено після введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий, Судді.

Джерело: ЄДРСР