Постанова ВСУ від 09.11.20.16 №2-3067/11

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року, м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_6, третя особа — ОСОБА_7, про зобов’язання вчинити дії; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року,

встановила:

У жовтні 2011 року Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 про зобов’язання вчинити дії.

Позивач зазначав, що голова Шевченківської районної адміністрації розпорядженням від 26 серпня 2011 року «Про демонтаж самовільно збудованого гаража» зобов’язав відповідача в місячний строк з дня отримання розпорядження демонтувати самочинно збудований гараж (під літерою «З» відповідно до технічного паспорта на будинок) розміром 8,70 x 4,50 м на АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку вимоги розпорядження не виконав, про що 27 жовтня 2011 року було складено відповідний акт, на підставі положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування» та «Про планування і забудову територій» позивач просив зобов’язати ОСОБА_6 демонтувати за власний рахунок самовільно збудований гараж.

У березні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності.

ОСОБА_6 зазначав, що він є співвласником будинку АДРЕСА_1, іншим співвласником цього будинку є ОСОБА_7 Між ними існує спір з приводу користування земельною ділянкою біля цього будинку, який вирішено судом першої інстанції.

Позивач зазначав, що він звернувся до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради із заявою про введення самочинно збудованого гаража в експлуатацію. Рішення за його заявою не прийнято.

Посилаючись на те, що позов Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про зобов’язання виконати зазначене вище розпорядження є передчасним, оскільки його заяву про визнання права власності не вирішено, чим порушено його права як власника; питання щодо визнання права власності на спірний гараж він погодив зі всіма відповідними службами; гараж відповідає будівельним нормам і правилам, побудований на земельній ділянці, яка є у його правомірному володінні, права інших осіб цим будівництвом не порушуються; на право власності щодо зазначеного гаража претендентів немає, ОСОБА_6 просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 26 серпня 2011 року та визнати за ним право власності на самочинно збудований гараж біля будинку АДРЕСА_1

Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 19 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 вересня 2015 року, позовні вимоги Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради задовольнив: зобов’язав ОСОБА_6 демонтувати самочинно збудований гараж (літ. «З» згідно з технічним паспортом на будинок) розміром 8,70 х 4,50 м на АДРЕСА_1 за власний рахунок; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 суд відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 16 вересня 2015 року в частині позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради скасувала, провадження у справі в цій частині закрила; роз’яснила, що спір у цій частині підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства; в іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 19 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 16 вересня 2015 року залишила без змін.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року ОСОБА_7 просить скасувати зазначене судове рішення в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», у сукупності зі статтями 3, 15 ЦПК України — при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

На обґрунтування заяви ОСОБА_7 надав копіїї ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року та 24 лютого 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_7 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з довідкою з місця проживання про склад сім’ї і прописку, виданою ЛКП «Збоїща-408», будинок на АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_6, ОСОБА_7

За довідкою управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин департаменту містобудування Львівської міської ради від 19 липня 2011 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 для будівництва гаража ОСОБА_6 не надавалась.

Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради розпорядженням від 26 серпня 2011 року зобов’язала ОСОБА_6 у місячний строк з дня отримання розпорядження демонтувати самочинно збудований гараж (під літерою «З») розміром 8,70 м х 4,50 м за вказаною адресою.

Згідно з актами ЛКП «Збоїща-408» від 1 вересня та 27 жовтня 2011 року вказане вище розпорядження ОСОБА_6 вручено. Від підпису він відмовився в присутності комісії.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та відмовляючи ОСОБА_6 в задоволенні зустрічного позову на підставі статей 386, 391, частин першої, сьомої статті 376 ЦК України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_6 самочинно здійснив будівництво спірного гаража на земельній ділянці, яка у встановленому законом порядку відповідною міською радою для будівництва гаража йому не надавалась, без дозволів відповідних органів і належно затвердженої проектної документації, та без згоди іншого співвласника будинку — ОСОБА_7.

Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та закриваючи провадження у справі в цій частині з огляду на те, що спір у цій частині підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом цього спору є об’єкт нерухомості, збудований на земельній ділянці, яка відноситься до державної форми власності, перебуває у спільному користуванні фізичних осіб і не була відведена у встановленому порядку для будівництва; районна адміністрація звернулась до суду як суб’єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, тому правовідносини між сторонами є публічно-правовими, отже, спір підлягає розгляду за нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).
Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року та 24 лютого 2016 року касаційний суд розглянув по суті в порядку цивільного судочинства справи за позовами районної адміністрації до фізичних осіб про демонтаж самочинно збудованих об’єктів нерухомості — гаража та господарської споруди на земельних ділянках, що перебувають у комунальній власності та не були відведені для цієї мети, без відповідних дозвільних документів.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статтей 3, 15 ЦПК України, статей 3, 4, 17 КАС України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом статті 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Справа адміністративної юрисдикції — переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб’єкт владних повноважень — це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб’єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

У справі, яка переглядається, Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду з позовом до фізичної особи про знесення самочинно збудованого гаража, який збудовано на земельній ділянці, що не була відведена відповідачу в установленому законом порядку для цієї мети.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно із частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Водночас згідно із частиною третьою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (будівництва відповідного об’єкта), незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).

Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України; далі — ЗК України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, наданої для цієї мети іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту норм частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норми частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки такій особі власником та користувачем, якщо такий є і не являється забудовником. Це єдина умова для визнання права власності на об’єкт нерухомості за такою особою.

Частина третя статті 376 ЦК України, на відміну від частини сьомої цієї статті, набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети не ставить у залежність від того, чи відповідають виконані роботи державним будівельним нормам і правилам і чи не порушують права третіх осіб та не суперечать суспільним інтересам.

З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та статті 3 ЦПК України.

З урахуванням норм частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України правом звернення до суду за захистом наділені: особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів; органи і особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Таким чином, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Статтею 12 ЗК України встановлено, що розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності належить до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері регулювання земельних відносин визначені статтею 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зазначений перелік повноважень є вичерпним.

Так, за нормами цієї статті до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: а) власні (самоврядні) повноваження, зокрема, підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів; б) делеговані повноваження, зокрема, здійснення контролю за дотриманням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів; вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

Аналіз зазначених вище правових норм свідчить про те, що спір за позовом районної адміністрації (виконавчого органу міської ради) про знесення об’єкта самочинного будівництва, збудованого на земельній ділянці, не відведеній у встановленому порядку для цієї мети, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку позивач звертається до суду як власник цієї земельної ділянки за захистом порушеного цивільного права, отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо права власності на землю.

Отже, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, суд касаційної інстанції, установивши, що предметом цього спору є об’єкт нерухомості, збудований на земельній ділянці, яка відноситься до державної форми власності, перебуває у спільному користуванні фізичних осіб та не була відведена забудовнику у встановленому порядку для будівництва цього об’єкта, дійшов помилкового висновку про те, що Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду як суб’єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій, тому відносини між сторонами є публічно-правовими й зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суд касаційної інстанції закрив провадження у справі в частині позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради з порушенням норм процесуального права, а саме статей 3, 15 ЦПК України, статей 3, 4, 17 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення цього суду в частині вирішення позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_6 про зобов’язання вчинити дії та передачі справи в цій частині на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_7 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_6, третя особа — ОСОБА_7, про зобов’язання вчинити дії скасувати, справу в цій частині направити на розгляд до суду касаційної інстанції.

Головуючий, Судді.

Джерело: ЄДРСР