Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 № 363/3975/16-ц

адвокатское бюро гроно

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 363/3975/16

Провадження № 14-635цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 2 жовтня 2017 року (судді Березовенко Р. В., Журба С. О., Лівінський С. В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Осипенка ДмитраОлеговича, Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», треті особи: ОСОБА_5, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса,

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Осипенка Д.О. (далі — Приватний нотаріус), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі — ПАТ «ПУМБ»), треті особи: ОСОБА_5, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання незаконним та скасування рішення Приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексними номерами 29608215, 29607789 від 16 травня 2016 року; визнання незаконними внесення Приватним нотаріусом записів про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно № 14514150 та № 14513829 від 10 травня 2016 року і зобов’язання Приватного нотаріуса вилучити їх з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивачка посилалась на те, що банк неправомірно набув право власності на нерухоме майно, яке їй належить на праві власності. Приватним нотаріусом проведено перереєстрацію майна з порушенням статей 35, 36 Закону України «Про іпотеку».

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року провадження у зазначеній справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), оскільки спір, що виник між сторонами, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути розглянутий у порядку адміністративного судочинства.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що безпосередніми підставами позову є саме протиправність дій державного реєстратора в особі нотаріуса у зв’язку з недотриманням вимог законодавства України. Заявлені вимоги випливають з публічно-правових відносин, а тому позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути вирішена в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 2 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року скасовано, справу передано для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Рішення суду апеляційної інстанції вмотивовано тим, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, тому спір виник із цивільних правовідносин і справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, спірні правовідносини пов’язані з невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, тому цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «ПУМБ», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Київської області від 2 жовтня 2017 року і залишити в силі ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанцій не врахував, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовні вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються на неправомірності дій державного реєстратора (Приватного нотаріуса) як суб’єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, тобто у цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб’єкт владних повноважень. При цьому скаржник посилається на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 25 квітня 2017 року (справа № 21-3197а16).

У січні 2018 року представник ОСОБА_3 — ОСОБА_6 подав до Верховного Суду заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначав про те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не відповідають матеріалам справи, ухвала апеляційного суду прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права та відповідає положенням чинного законодавства.

У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п’ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ПАТ «ПУМБ» оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної та суб’єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що 12 вересня 2008 року між ОСОБА_5 та Закритим акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі — ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», укладено кредитний договір № 6875578.

На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору 12 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», укладено іпотечний договір № 6876120, за умовами якого позивачка передала в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1

10 травня 2016 року Приватним нотаріусом було зареєстровано право власності за ПАТ «ПУМБ» на зазначену земельну ділянку та житловий будинок (запис від 10 травня 2016 року №14514150 та №14513829 відповідно).

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження в справі та направляючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов’язані з невиконанням цивільно-правової угоди, а тому він має вирішуватися за правилами ЦПК України.

Судова юрисдикція — це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб’єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов’язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію — визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єктів владних повноважень.

З установлених судами обставин у справі, яка розглядається, вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв’язку з невиконанням договірних зобов’язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки — житловий будинок та земельну ділянку позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Спір у цій справі не пов’язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єкта владних повноважень, а стосується захисту його приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, вчинених на підставі укладеного договору, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання, пов’язані з реєстрацією прав власності на будинок і земельну ділянку.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб’єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку цивільного судочинства є правильними, оскільки спір стосується набутого права власності на об’єкт нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року (справа № 619/2019/17), від 11 та 17 квітня 2018 року (справи № 826/366/16 та № 815/6956/15 відповідно), від 22 серпня 2018 року (справа № 820/4673/16), від 17 жовтня 2018 року (справа № 826/17908/14) та інші.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції про закриття провадження в справі.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції — без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат ВеликаПалата Верховного Суду не здійснює.

Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» залишити без задоволення.

Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 2 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: підписи

Джерело: ЄДРСР